Австрійські змагання з ідентичністю

Сказати про Австрію, що це держава з коротким досвідом власної самостійної державності, було б перебільшенням. Адже ми звикли ставитися до Австрії як до одного з найбільш потужних колись європейських імперій, а віденські пам’ятки архітектури, особливо цісарські палаці габсбургів, тільки це підтверджують. Втім, самі австрійці ставляться до своєї державності трохи інакше, вважаючи Республіку Австрії молодою державою, яка змагається з багатьма проблемами молодого віку і шукає свого місця у Європі.




Дивне? Не зовсім, якщо взяти до уваги факт, що сучасна Австрія (ІІ Республіка) здобула незалежність тільки в 1955 році. Довоєнна І Республіка була щоправда до певного моменту суверенною державою, однак це була держава-сирота: її майже ніхто не хотів і не вважав своєю батьківщиною. Адже ще донедавна австрійці вважали себе просто німцями і наприклад в момент розвалу Австро-Угорщини більшість населення хотіла приєднатися до Німеччини. Словосполучення “австрійська нація” – це відносно нове явище, яке насправді стало реальністю аж після ІІ світової війни.

Від німців до австрійців

На початок декілька слів про історію. Ми звикли говорити про габсбурську добу, вживаючи слів “австрійці” в сьогоднішньому, етнічному розумінні. Однак це зовсім не відповідає дійсності. Так, як у часах Київської Русі не можна було говорити про українську чи російську націю, так у добі габсбургів не існував австрійський народ, а лише “німецькомовні піддані імператора”. Австрія, тобто Österreich – це було просто географічне і політичне поняття, яке в дослівному перекладі з німецької означало “імперія на Сході”. А точніше – імперія на сході німецьких земель.

Зауважмо, що аж до ХІХ сторіччя не існувало єдиної німецької держави: німецькі чи німецькомовні землі були поділені поміж багато більших і зовсім маленьких князівств, королівств і вільних міст. Німеччина – це було щось аналогічне до Русі, тобто географічно-культурне поняття, але не політичне. Згодом до групи найбільших німецьких держав належали Прусія і Австрія, які хотіли об’єднати під собою всю Німеччину. Остаточно це вдалося Прусії і центром Німеччини став Берлін, тоді як Австрія відійшла від того процесу і поступово перетворювалася з німецької держави в державу багатонаціональну. Причому аж до 1918 року німецькомовні мешканці Австро-Угорщини були просто німцями (Deutschе), слово Österreicher – австрієць, як назва національності тоді ще не існувало.

Моноетнічна австрійська держава, яка виникла у 1918 році після розпаду цісарства, мала бути тільки тимчасовою і при найближчій нагоді мала долучитись до об’єднаної Німеччини. Звідти і її початкова назва – Республіка Німецької Австрії. Однак на об’єднання не дозволили переможці, з геополітичних причин. Отже, Австрія зберегла незалежність всупереч волі самих австрійців (тоді ще просто постгабсбурських німців), які нової республіки не визнали своєю батьківщиною і тужили за об’єднання з братами-німцями. Правда, вже під час 20-тиріччя міжвоєнної незалежності почало формуватися почуття австрійської національності, особливо у молодого покоління. Однак усе ж таки під кінець 30-тих тільки третина австрійців вважала себе австрійцями, всі інші – просто німцями.

Економічна криза і зовнішній тиск спричинили те, що австрійці таки у більшості позитивно сприйняли аншлюс і владу Гітлера, якого спочатку багато хто вважав “добрим господарем”. Однак після приходу “прусаків” австрійці побачили, що вони занадто оптимістично дивилися на своїх “братів з Півночі”. І річ навіть не у фашизмі, але у зовсім окремому менталітеті німців. Разом із поразками на фронті наростало розчарування і розбудилися австрійські національні настрої. Парадоксально, що власне окупація Австрії гітлерівцями, яких ще в 1938 році вітали з квітами, прискорила процес формування почуття власної, ненімецької ідентичності. А коли закінчилася війна, все стало ясне – “німецька опція” стала синонімом фашизму, тож дефашизація означала розвиток національної, австрійської ідеї.

У післявоєнній Австрії створення австрійського народу було процесом, контрольованим великою мірою владою. Австрія від кінця війни аж до 1955 року перебувала під окупацією США, Великобританії, Франції та СРСР, які довго не хотіли погодитися на надання цій країні суверенітету. Переможці побоювалися, що австрійці знову забажають долучитися до Німеччини і історія повториться. Тому Державний трактат з 1955 року, який надав ІІ Республіці Австрії незалежність, підписали тільки тоді, коли вже стало зрозуміло, що Австрія справді пройшла процес дегерманізації і австрійці стали окремим народом, а не різновидом німців. А це, з огляду на спільну мову і тісне проникання культур, було і до сьогодні залишається дуже неоднозначним питанням.

Фіктивний нейтралітет як державний символ

Сучасна ІІ Республіка Австрії була заснована на простій ідеї – це має бути заперечення Німеччини (тоді Західної Німеччини, ФРН). Якщо в ФРН щось зроблено так, то в Австрії треба зробити навпаки, щоб тільки підкреслити самостійність. До того, Державний трактат можна було підписати тільки за умови, що Австрія “добровільно” стане нейтральною державою і буде балансувати між західним та східним блоком (на що наполягала Москва). А оскільки аж до 1990 року Австрія чудово навчилася використовувати своє геополітичне розташування “між Сходом та Заходом”, нейтралітет виріс на один із національних символів, на якому спиралася ідентичність нової, вже ненімецької держави.

Принцип нейтралітету справді був дуже вигідним для Австрії часів 1955-90. Тим паче, що всупереч попереднім побоюванням він не обмежував Відня і не означав залежності від Східного блоку. Австрія фактично від самого початку (тобто від 1955) стала інтегральною частиною Заходу, з цим застереженням, що вона не могла вступити в НАТО ані в жодні “економічні об’єднання з участю Німеччини”, тобто в Євроспільноту. Зате Відень, згідно з принципом нейтралітету, не брав участі в економічній блокаді країн Радянського блоку і розвивав із ними співробітництво. Прикладом такої співпраці була хоча б діяльність Дунайської комісії з місцезнаходженням у Відні чи спільні економічні проекти з Чехословаччиною, Угорщиною та Югославією. Також кордони були більш-менш відкриті: тобто вони були закриті для громадян Чехословаччини, але вже поляки могли досить легко їздити у Австрію на заробітки, особливо у 70-тих. Не дивно, що саме Відень став пересадочним пунктом для сотні тисяч польських емігрантів, котрі цілком законно туди потрапляли за дозволом польської комуністичної влади, а звідти вже їхали у країну, куди напряму емігрувати не було можливо: у США, Австралію, Південну Африку чи Нідерланди.

Функція моста між Заходом та Сходом означала для австрійців певні незручності (як от проблеми з надмірним потоком іммігрантів), однак загалом була одним із двигунів економічного росту. У Відні завдяки його “нейтралітету” стали розміщуватися центральні офіси багатьох міжнародних організацій: ООН (разом із Ню-Йорком та Женевою), ОПЕК, Дунайської комісії тощо. На співпраці зі Східним блоком користався австрійський бізнес, який здійснював контракти, котрі були заборонені фірмам з Західної Німеччини, США чи Франції. А при тому Австрія була типовою капіталістичною країною, інтегральною частиною Заходу, яка швидко перетворилася з однієї із найбідніших у одну із найбагатших країн Європи.

Причому варто зауважити, що це заслуга не стільки нейтралітету, але його фіктивного характеру. Вже з самого початку після проголошення нейтралітету Австрія стала послідовно порушувати його суть, послідовно інтегруючись із Заходом. Нейтралітет став фікцією вже в 1960 році, коли Австрія вступила в Європейське порозуміння про вільну торгівлю (EFTA), зрештою, не без протестів з боку СРСР. А далі було ще цікавіше: військова співпраця з НАТО, розміщення напівсекретних військових баз НАТО поблизу Братислави і не тільки там, тісне економічне співробітництво з ФРН.. Однак на рівні декларації все було як треба: “нейтралітет – це підстава нашої державності, на цьому закладається наш суверенітет, для нас це – святе, це визначає нашу ідентичність” і таке інше.

Нейтралітет навіть у рамках НАТО

Після падіння комунізму у Східній Європі, Відень став шукати нову формулу своєї закордонної політики. Інтегруватися повністю з ЄС, чи ні? Чи може спробувати створити новий блок демократичних країн Центральної Європи і очолити його? Зберігати нейтралітет у новий реаліях? Дискусії на ці теми були на початку 90-тих дуже бурхливими, а внаслідок їх вибрали… реалізацію всіх цих напрямків одночасово, як дивно б це не звучало. Це – результат специфіки австрійської політичної системи, якої притаманна широка коаліція двох протилежних політичних сил (хадеків і соціалістів) та схильність до компромісу. Отож Австрія надалі на словах визнавала нейтралітет як “підставу своєї національної ідентичності” (якщо немає власної мови, на чомусь треба будувати почуття національної самобутності, отож саме на політичних особливостях). А водночас проголосила курс на інтеграцію з ЄС, у який вступила в 1995 році. Паралельно з тим, Австрія не один раз заявляла про бажання стати членом Вишеградської групи, на що проте не погоджувалася Польща. Зараз Австрія є чимось на кшталт “асоційованого члена В-4”, тобто бере участь у багатьох засіданнях Вишеградської четвірки у якості спостерігача, подібно як Україна чи Словенія.

У 2003 році Відень запропонував новим країнам ЄС (Польщі, Чехії, Словаччині, Угорщині і Словенії) формулу “Регіонального партнерства”, яке мало за завдання нейтралізувати надмірні впливи Німеччини у Європі. І тут доходимо до найважливішого: Австрія з одного боку тісно пов’язана з Німеччиною (хоча б за рахунок спільної мови), а з іншого – має комплекс “меншого брата” і всіляко хоче творити геополітичну противагу для Берліна, спираючись на співпрацю з посткомуністичними сусідами. І притому не обминаючи увагою також Західної України, принаймні у сфері культурного soft-power. Саме так у сучасній добі австрійці розуміють нейтралітет, який надалі залишається в силі, хоча після вступу до ЄС став фікцією.

Нині нейтралітет – це для австрійців те ж саме, що монархія для британців. Ніхто не сумнівається в тому, що влада британської королеви – чисто символічна, фіктивна, однак вона є настільки важливим елементом політичної традиції і ідентичності, що майже ніхто не хоче її скасувати. Те ж саме з австрійським нейтралітетом – він залишається як один із фундаментів державної системи, однак насправді вже давно ніякого нейтралітету немає.

І оскільки слова: “нейтралітет можна погодити з членством у ЄС” ще можна якось обгрунтувати, так нейтралітет і членство в НАТО – це вже щось непоєднувальне. Однак зараз Австрія не будучи формально членом Північноатлантичного альянсу, тісно з ним співпрацює. А декаду тому, за часів канцлера Вольфганга Шуселя, Відень ледь не вступив у НАТО. У кожному разі, Шусель був палким прихильником такого кроку і ця тема активно обговорювалася. Причому головна тема дискусії – на яких особливих умовах вступити, щоб будучи членом НАТО, не відмовлятися від формального нейтралітету. Адже це, разом із католицизмом та звичкою “відрізнятися від німців” – один із фундаментів ідентичності австрійської нації.

Остаточно Шусель не встиг здійснити своєї ідеї вступити в НАТО, а його наступники відклали це питання на невизначене майбутнє. Так безпечніше. Насправді ж все залишається по-старому, а завішена між Німеччиною та Центральною Європою Австрія надалі шукає своєї ідентичності, балансуючи між Сходом та Заходом, між німецькою та габсбурською (східноєвропейською) традицією.

Якуб Логінов




Leave a Reply

Your email address will not be published.