Білоруськомовні в Білорусі

На перший погляд Білорусь – цілковито русифікована країна. Достатньо проте зайти в інтернет, щоб знайти безліч білоруськомовних блогів, сторінок, дискусійних груп на Фейсбуку чи інших соцмережах. Тоді зрозуміємо, що білоруська мова живе, передусім завдяки молодим людям, для яких білоруськомовність – це ідейний вибір і стиль життя.




Вивчити мову з пісень

Мовна ситуація Білорусі – зовсім інша, ніж України. В Україні є цілі україномовні регіони, а більшість україномовних є такими з народження, а не з вибору. В Білорусі – навпаки. Для переважної більшості нинішніх білоруськомовних перша мова, яку вони почули від батьків, у школі чи на вулиці – російська. Якщо пощастило, то білоруська мова була просто з дитинства присутня в їхньому житті, бо батьки час від часу розмовляли нею, чи просто давали зрозуміти, що ставляться до мови позитивно. Нинішні 30-тирічні – це вже останнє покоління, яке ще мало можливість почути живу і автентичну білоруську мову під час літніх канікул у бабусі на селі. Цього вже більше не буде, бо нинішнє білоруське село перестає бути білоруськомовне, русифікується і автентичну сільську білоруську мову можна почути дедалі рідше (швидше за все це буде трасянка, тобто суржик, або поліський діалект).

Звідки тоді беруться молоді білоруськомовні, якщо їхні батьки розмовляють російською? Модель приблизно така. Сім’я – швидше за все з великого міста, батьки – це інтелігентні, освічені, культурні люди. Під час перемін 1988 – 1991 року вони охоче підтримували ідею незалежності, голосували за Зянона Пазьняка або Станіслава Шушкевича, позитивно ставилися до запровадження білоруської мови як єдиної державної, за європейський шлях Білорусі і відкидання всього радянського. Однак потім не втручалися в політику, пристосувалися, також в мовному плані. Були і є такими, як всі – тобто повністю російськомовними. Але притому виховали дітей у дусі патріотизму, пошани для білоруської мови та національних символів.

Коли їхнім дітям було 15 – 18 років, вони самі відкрили для себе альтернативну, справжню Білорусь, в тому числі і білоруську мову. Зацікавилися історією Великого Князівства Литовського і БНР, історією дисидентського руху, періодом Відродження 1988 – 95, Куропатами (місце розтрілу білоруської і польської еліти), національною культурою. Мову переважно вони знали погано, лише зі школи, де предмету “білоруська мова і література” присвячується мало часу і уваги – як і в радянській добі. Багато з них поїхало на білоруський фестиваль “Басовішча” на Підляшші (Польща, декілька кілометрів від білоруського кордону), де побачили щось на кшталт альтернативної, білоруськомовної, вільної Білорусі. Ціле покоління таких людей, сьогодні вже 30- і 40-річних, вивчило білоруську мову з цього фестивалю і з пісень культових гуртів: НРМ, Нейро Дзюбель, Крама, Крамбамбуля та інших. Зрештою, білоруськомовна рок-музика – це феномен: вона справді добра, а кількість якісних гуртів, які співають білоруською справляє враження, ніби в країні всі розмовляють саме цією мовою… Справді, мені тяжко назвати декілька добрих сучасних словацькомовних рок-гуртів (і це притому, що в Словаччині нема цих мовних проблем, країна словацькомовна), а ось з білоруською музикою протилежна “проблема” – тяжко вибрати ті найкращі, так їх багато.

Відтепер я – білоруськомовний

Білоруськомовність – це щось на кшталт comming-out. Раптом молодий хлопець чи молода дівчина, які виросли в російськомовній (але патріотичній) сім’ї вирішують, що відтепер вони будуть спілкуватися виключно або майже винятково білоруською. В русифікованій Білорусі це справді сприймається так, наче ти раптом сказав, що ти іншої сексуальної орієнтації. На тебе спочатку дивляться саме так, як на іншого, ненормального – тим паче, що з дитинства ти розмовляв російською. Причому батьки переважно сприймають цей вибір позитивно. Тобто самі залишаються російськомовними і так надалі звертаються до своїх дітей, але притому підтримують вибір дитини. Єдине, що переживають, чи це не закінчиться проблемами – наприклад коли їхні син чи дочка вирішить іти на барикади чи займатися політикою.

Через деякий час їхня білоруськомовність стає зовсім звичною. Наче так було завжди. Особливо, коли ці молоді люди, переважно мінчани, спілкуються рідною мовою в колі таких як вони друзів. І що важливе, це – жива мова, яка обростає молодіжним сленгом, неологізмами, зовсім не перебраними з російської. Навпаки, до побутової молодіжної білоруської мови цілеспрямовано повертаються “справжні”, старі білоруські слова, які внаслідок радянської “реформи” мови відійшли у забуття (наприклад асадка – олівець). Або запроваджуються слова перебрані з польської, щоб тільки відрізнитися від російськомовних запозичень (наприклад самаход замість машина). Цьому сприяють часті зв’язки з Польщею, яка підтримує білоруськомовних: чого прикладом згаданий вже фестиваль “Басовішча”, стипендіальна програма Кастуся Каліновського для студентів вигнаних за політичні переконання, а також білоруськомовні Радіо Рація і телебачення Белсат (які надаються з Польщі).

Анклави і субкультури

Спочатку багато молодих ново-білоруськомовних визнає принципову позицію: відтепер буду спілкуватися білоруською всюди: в школі, університеті, на роботі, на вулиці, в магазині, держустановах. Вони принципово розмовляють рідною мовою і домагаються виконання їх конституційних прав, нерідко також у судовому порядку. І часто успішно.

Однак це – складний шлях. Навіть не з огляду на держадміністрацію, яка в останніх роках перестала ставитись до білоруськомовних як до потенційних опозиціонерів, які тільки мріють влаштувати тут революцію. Багато ініціатив з білорусизації навіть підтримується на адміністративному рівні, мова поступово завоює нові позиції, нею дедалі частіше озвучують повідомлення на залізницях чи в громадському транспорті. І це сприймається суспільством радше позитивно. Але вже постійна побутова білоруськомовність – не зовсім.

Коли зайдеш в магазин і звернешся білоруською, переважна більшість продавців (особливо, старших за 50) відреагує негативно. Мовляв, навіщо провокуєш, “випендрюєшся”. Говори по-человечески. Так само на роботі. І більшість білоруськомовних таки не витримують цього тиску. Вони сходять у підпілля, залишаються білоруськомовними у колі довірених друзів, у Інтернеті, чи коли їдуть за кордон – в Україну чи Польщу. Вони читають майже виключно білоруськомовні ЗМІ: газету і сайт “Наша Ніва”, сайт Радіа Свобода тощо. Пишуть пости на Фейсбуку також тільки білоруською. Нею звертаються до продавців у польському Підляшші, де, до речі, білоруська мова є досить поширена. Але з незнайомими у себе в Білорусі розмовляють російською. На роботі, в держустановах, в магазинах. Так навіть не те, що безпечніше, але просто зручніше – ти такий як усі, не викликаєш своєю поведінкою уваги, не робиш ідейних декларацій. І саме тому складається враження, що білоруськомовних наче і немає, що вся країна спілкується російською і зовсім забула рідну мову. А це тільки часткова правда.

Говори українською

До речі, цікавий факт: в Білорусі варто говорити українською. Всі тебе зрозуміють, бо навіть російськомовні розуміють білоруську мову, а відтак розуміють також українську, яка подібна до неї. Особливо в Гомельській і Брестській областях. Зрештою, багато хто бував в Україні (хоча б на Кримі) і з українською обізнаний. Коли звертаєтесь у магазині українською, це не спричиняє ніяких претензій чи політичних підтекстів, сприймається нормально. Це тому, що білоруси сприймають Україну як державу, в якій на відміну від них є своя мова і вони відносяться до цього позитивно. Ось приїхав б турист зі Словаччини – говорив б словацькою, приїхав б поляк – говорив б польською, а приїхав українець – говорить українською, і добре, бо ми все розуміємо (на відміну від росіян).

Розуміння мов сусідів є навіть приводом для гордості для білофрусів, також цих російськомовних. Люди з великим задоволенням зауважують, що завдяки тому, що знають білоруську мову є в чимось кращими, ніж росіяни. Адже коли поїдуть в Україну, Польщу чи Словаччину, краще чи гірше розуміють місцеві мови, оскільки вони подібні до білоруської, яку навіть російськомовні знають. А ось для росіян це – проблема.

Але повернімося до наших білоруськомовних. Через те, що вони сходять у підпілля, складається враження, що вже все: білоруською ніхто не говорить, вона нікому непотрібна і таке інше. Насправді це зовсім інакше. Дуже багато білорусів дотримується погляду: буде час, так я з задоволенням перейду на білоруську мову спілкування. Приклад національного і мовного відродження 1988 – 95 років показує, що відродження мови може відбутися дуже стрімко. І не виключено, що Білорусь нас ще позитивно здивує.

Стаття з 2015 року




Leave a Reply

Your email address will not be published.