//Якуб Логінов: темою польсько-українського кордону я займався 12 років. Пора це закінчити і навести підсумки

Якуб Логінов: темою польсько-українського кордону я займався 12 років. Пора це закінчити і навести підсумки

Відкриття пішого пункту пропуску в Долгобичеві, рішення про побудову піших переходів у Нижанковичах та Раві-Руській, польський кредит для України з призначенням на прикордонну інфраструктуру та зміна підходу до теми пішого руху на кордоні — це найважливіші успіхи моєї 12-річної громадської діяльності в тематиці українсько-польського кордону. Однак загалом цю діяльність я розцінюю як одну велику поразку — після цих 12 років ми в питанні кордону надалі знаходимося там, де були, тобто в контрабандно-кримінальній патології, яка аж ніяк не відповідає стандартам європейської держави в ХХІ сторіччі.





Зважаючи на це, з кінцем жовтня я вже остаточно перестаю займатись цією темою та підтримую своє рішення, щоб вже більше не їздити в Україну. Пора на нові завдання та нові виклики зовсім не пов’язані з Україною, якими я зрештою вже від двох років займаюсь (зокрема, громадський транспорт між Польщею та Словаччиною). Однак оскільки під час моєї 12-річної діяльності в тематиці кордону я отримав від вас, читачів порталу “Порт Європа”, велику підтримку, почуваюсь зобов’язаний детально прояснити причини мого рішення та описати, як це з цим кордоном було. Це буде довгий і дуже особистий допис, який, як сподіваюсь, стане для багатьох приводом для рефлексії. А для багатьох також для посмішок — однак це вже мені байдуже.

Чому я почав цікавитись Україною?

Щоправда я вільно володію українською мовою, однак я етнічний поляк, який не має українських коренів. Моє знайомство з Україною було випадковим: у 2003 році я навчався на Економічному університеті в Кракові та була можливість поїхати на семестровий обмін саме до Києва, на КНТЕУ, чим я скористався. Там вже на місці вивчив українську мову (російської я не знав, не знаю і не планую вивчати), а Україна і Київ мені дуже сподобались. Оскільки це був час, коли треба було закінчувати навчання і обрати шлях своєї професійної кар’єри, мій вибір був очевидний: вирішив сполучити економічну освіту та інженерський диплом з вільним знанням української та білоруської мови та працювати в сфері польсько-української співпраці, поєднуючи те що вважав перспективним (зростаюча економіка України та її великий потенціал) з автентичним захопленням цією країною, людьми та культурою.

Тоді я ще не знав, що цей вибір виявиться великою помилкою, а експертів з українських питань, які розбираються в транскордонній тематиці, у Польщі не цінують та ще з них насміхаються. Чим більшого досвіду я набирав як експерт і журналіст, тим більшою мірою відчував, що воно — нікому непотрібне, а більше ніж таких експертів, у Польщі цінують контрабандистів цигарок.

Як не стати експертом і не зробити кар’єру в сфері українсько-польських відносин

У 2004-2005 році я жив у Львові, де заробляв на життя перекладами та розпочав свою пригоду з журналістикою. Спочатку в газеті “Поступ”, потім у “Львівській газеті”, де я спеціалізувався в темі кордону, а також польської, словацької та білоруської політики. В серпні 2006 року розпочав співпрацю з престижним тижневиком “Дзеркало тижня”. З перспективи молодої людини, здавалося б, ідеальний початок кар’єри. Однак була одна велика перешкода: кожна подорож із Гданська чи Кракова в Україну, а їздив я доволі часто, була пов’язана з багатогодинним очікуванням на кордоні в умовах, які не повинні мати місця у ХХІ сторіччі. Я вважав, що ця ситуація настільки патологічна і абсурдна, що треба з позиції журналіста провести солідне розслідування причин такого стану речей та проаналізувати, що з цим можна зробити. Як наслідок — серія моїх статей на цю тему, багато репортажів, аналітичних текстів та навіть комплексний аналіз причин цієї патології та можливих рішень, який спільно з журналом “Ї” ми представили в лютому 2006 року у Львові. Від того часу я вже наступні 11 років регулярно займався цією темою як журналіст, а від 2013 року також (спільно з Мацєйом Пьотровським) як співкоординатор громадської кампанії “Пішохідні пункти пропуску”, не отримуючи за це ні копійки (окрім скромних журналістських гонорарів) та ще до цього доплачуючи з власної кишені.

Коли я ще як молодий хлопець почав цікавитись цією темою, мені в найгірших снах не снилося, що 12 років пізніше ми з кордоном будемо там, де ми були в 2002 чи 2004 році. Що замість тодішніх 6 пунктів пропуску буде їх в 2017 році всього 8. Що в Мостиському районі виростатиме вже третє покоління осіб, котрих єдиним помислом на життя є те, щоб возити цигарки через кордон — замість подумати про якусь освіту чи нормальну працю у Львові, Києві або Польщі. Що надалі тільки в двох пунктах пропуску будуть пропускати пішоходів та велосипедистів. І що чудові українські прикордонні землі: Карпати, Шацькі озера, форти в Поповичах, не будуть заробляти на польських туристах, бо місцеві мешканці воліють займатись контрабандою цигарок, а політикам, послу Дещиці та місцевому самоврядуванні це все байдуже.

Однак цікаве ще одне. Після цих 12 років невпинного розслідування теми кордону я без хизування можу сказати, що став одним із десятки осіб в цілій Польщі та Україні, котрі в цій темі найкраще розбираються. І якщо б Міністерство внутрішніх справ, воєвода, маршалок чи провідні аналітичні центри дійсно хотіли “щось зробити” із ситуацією на кордоні, я реально міг б у цьому допомогти. Думаєте, мене або інших експертів коли-небудь запросили до Міністерства, канцеларії Президента, українського посольства у Варшаві, кабінету воєводи, маршалка, чи голови ОДА, зацікавились, як використати ці знання і досвід? А може, це було цікаво якоїсь неурядової організації, яка працює в сфері польсько-українських відносин? Відповідь звучить — ні!

Я це все пишу не для того, щоб жалітись. Однак описана вище ситуація свідчить про те, що експерти, які реально могли б вирішити проблеми на кордоні, нікому в Польщі і Україні непотрібні. “Ти лох, що так учепився цього кордону, краще б писав як нормальні люди статті про історичну політику або про перспективи вступу України до ЄС” – насміхалися з мене поляки, які живуть з праці у сфері польсько-українських відносин.

Нарешті я зрозумів, що кордон і мої знання про Україну — це неперспективно і нікому не потрібно. Сумно, але саме таким є підхід у Польщі та в Україні, особливо в середовищах, які займаються польсько-українським співпробітництвом. Зараз мені дуже соромно за це, що я це зрозумів так пізно і втратив стільки часу. Саме тому я більше в Україну їздити не буду — може, поїду ще декілька разів у житті, коли обставини мене до того змусять, а справ не вдасться вирішити дистанційно. Україна мені вже завжди буде асоціюватись саме з травмою кордону і це залишиться у моїй свідомості навіть тоді, якщо якимсь дивом через 30-50 років Україна вступить до Шенгену.

Однак ці 12-річні змагання з темою кордону — це була для мене порядна школа життя. Я навчився вирішувати дуже складні проблеми і зараз цей досвід успішно використовую в своїй діяльності в Кракові та на польсько-словацькому прикордонні (транскордонні автобуси в Татрах).

Хочу також вас заспокоїти. Моє послідовне рішення щодо не-поїздок в Україну аж ніяк не означає, що я змінив своє позитивне ставлення до українців, української мови та культури. Надалі буду підтримувати українців Кракова та Сілезії, пропагувати українську мову в Польщі та допомагати з вивченням польської мови українцями. Надалі буду писати про польську і словацьку політику для “Дзеркала тижня”. Маю багато друзів-українців, з якими завжди охоче у Польщі чи Словаччині зустрічаюсь. Нарешті, надалі буду слідкувати як журналіст за темою українсько-словацького кордону, в тому числі за відкриття пішого пункту пропуску в Ужгороді. Однак в Україну їздити не буду. Певні справи треба закрити раз і на завжди та вже більше до них не повертатись — навіть, якщо це радикальне і болісне рішення.

Якуб Логінов