Мовна ситуація в Білорусі: тихе відродження білоруської мови

Після двох десятиріч русифікації білоруська мова поступово виходить із підпілля і набирає популярності. Причини є дві – офіційний Мінськ вже не ставиться до національної мови як до загрози для свого правління, а навпаки, білоруська мова має бути способом застрахуватися перед можливою російською агресією. І друге – зараз в продуктивний вік увійшло “покоління незалежності” – тобто ті, котрі ходили до школи в часах національного відродження, а тепер масово посилають своїх дітей у білоруськомовні садки. УВАГА – ця стаття з 2015 року.




Гродно – не Львів, а Західна Білорусь – не Галичина


На зламі 80-тих і 90-тих років мовні процеси в Білорусі багато в чому нагадували те, що відбувалося в Україні. З однією різницею: Білорусь не мала і не має свого мовного “західного полюса”, тобто регіону такого як Західна Україна, де майже всі говорили б білоруською мовою. Бо хоча Гродно справедливо вважається культурною столицею та можна тут відчути певні паралелі зі Львовом, в мовному питанні це місто майже нічим не відрізняється від інших обласних центрів. Воно було і є переважно російськомовне, а Західна Білорусь тільки незначно більш схильна до білоруської мови, ніж східні регіони.
 
Це і є головною причиною того, чому Білорусь під правлінням нинішнього президента так швидко і так сильно русифікувалася. Але ця географічна рівномірність у поширенні мови має також свої плюси. На відміну від України, тут не виникали мовні конфлікти на регіональній основі, не було і немає протистояння Схід – Захід. Білорусь так само русифікована на Сході, Заході, Півдні і Півночі, білоруська мова так само була зведена до підпілля у Могилеві, як і у Гродні, а національно свідомі люди, котрі всупереч усьому розмовляли і розмовляють на мові, є більш-менш рівномірно поширені в усіх регіонах країни.
 
Сучасне відродження мови було пов’язане, як і в Україні, з горбачовською Перебудовою і процесами збудження національної свідомості в другій половині 80-тих років. Не будемо тут приводити детальної історії національного відродження, адже це тема для окремої дискусії – охочі знайдуть цікавих публікацій про цей цікавий період. Скажемо тільки, що в ході цих процесів Білорусь проголосила спочатку суверенітет у рамках СРСР (1990 рік), а рік потім, 25 серпня 1991 року – державну незалежність.
 
У новій незалежній державі влада надалі була (як і в сусідній Україні) в руках колишніх комуністів, однак велику роль у становленні державності відіграла національно-демократична, прозахідна опозиція (Зянон Пазьняк і його Білоруський народний фронт, якими до сьогодні влада страшить дітей). Отже, в новій незалежній державі не тільки змінили назву (з Білоруська Радянська Соціалістична Республіка на Республіка Білорусь), але повернули історичні символи Білоруської Народної Республіки (1918-1919) – біло-червоно-білий прапор та герб Пагоня, а також запровадили (як і в Україні) єдину державну мову.

Сім років відродження

Далі пішло поступове, хоча помітне національне (в тому числі і мовне) відродження. Білоруська влада прийняла програму ненасильної дерусифікації, розраховану на десять років. Отже, школи, університети і дитсадки стали білоруськомовними (хоча не одразу і не повністю), білоруська мова ставала мовою офіційних установ і документів, але також здобувала дедалі більшу популярність у народі. Хоча ніхто її сильно не нав’язував. Просто часи такі, що люди самі розуміли, що час Радянського Союзу вже закінчився, а якщо будувати нову білоруську державу – значить, варто поступово переходити у побуті на національну мову. Хоча б тому, щоб діти стартували з білоруською мовою в краще майбутнє — люди очікували, що нова держава буде білоруськомовною, а тому посилали дітей до білоруськомовних шкіл.
 
Звісно, значна частина суспільства боялася цих змін, хотіла назад у СРСР та не хотіла чути ні про яку білорусизацію. Однак навіть для російськомовних білоруська мова не була чужою. В часах Радянського Союзу білоруська мова була офіційною на республіканському рівні, вона звучала в державному телебаченні та радіо поруч із російською, була присутня в школах, в назвах вулиць і населених пунктів, саме нею переважно розмовляло білоруське село та інтелігенція. Отже, окрім тих російськомовних, котрі білорусизації боявся, не бракувало і оптимістів. Вони думали приблизно так: я сам виріс у російськомовному середовищі, вже пізно змінювати мовні звички. Однак загалом добре, щоб країна ставала більш білоруськомовною, я це підтримую, а отже – своїх дітей і онуків булу виховувати в дусі пошани до мови і пошлю їх до білоруськомовних садків і шкіл.
 
Зараз ці діти мають вже 25 – 35 років і великою мірою саме вони творять сучасну Білорусь. І саме з ними, з їхнім життєвим досвідом і переконаннями пов’язана нинішня тиха білорусизація, про яку далі.

Русифікація та політизація мови

 Відродження закінчилося швидко, набагато швидше ніж можна було думати. На перших президентських виборах 1994 року переміг проросійський кандидат Аляксандар Лукашенка, який обіцяв “повернення назад до СРСР” та тісніші зв’язки з Росією. Обітниці збулися внаслідок референдуму 1995 року, призначеного з ініціативи президента. 1995 рік можна вважати кінцем семирічного (започаткованого ще в часах Горбачова) періоду національного відродження та демократизації: того ж року повернули офіційний статус російській мові, скасували біло-червоно-білий прапор та герб Пагоню і на їх місце повернули нео-радянську символіку, в 1995 році закінчилися також повноваження обраного в 1990 році більш-менш демократичного парламенту. Розпочався процес русифікації і економічної інтеграції з Росією, а опозиція втратила місця у парламенті та зійшла до підпілля.
 
Теоретично від 1995 року в Білорусі є дві рівні державні мови – білоруська та російська. На практиці ця офіційна двомовність призвела до повної русифікації країни. В офіційній документації, у більшості ЗМІ, у побуті, освіті, установах тощо звучить майже виключно російська мова. Приблизно до 2007 – 2010 року влада дуже нервово відносилася до білоруської мови, витісняла її і фактично забороняла. Причина була проста – білоруська мова була в тих часах символом опозиції, спротиву проти Лукашенки. Це були часи, коли опозиція ще існувала і коли були реальні спроби провести “кольорову революцію”, якої білоруська влада дуже сильно боялася. Прикладом – Площа 2006 (інспірацією до якої була українська Помаранчева революція) та масові протести у грудні 2010. Зараз ситуація інакша – опозиції вже фактично немає, в імовірність нової Площі, тобто Майдану ніхто вже не вірить, сам Захід став де-факто підтримувати Лукашенку, а білоруська мова перестала асоціюватися з політикою. А відтак – влада перестала ставитися до неї як до загрози, та навіть у певній мірі полюбила її.

Адміністрація держави повертає білоруську мову

Щоб зрозуміти мовні процеси, які зараз відбуваються, слід звернути увагу на згаданий вже факт зміни політичної ситуації в країні та дозрівання “білоруськомовного покоління незалежності” – того, яке виховалося у часах національного відродження 1988-1995. Саме вони бунтувалися і ходили на мітинги у свої студентські роки, вони творили обличчя Площі 2006 року та останніх великих протестів з 2010 року. Нині ці вже тридцятирічні білоруси вирішили не так боротися за зміну системи (бо ж це неможливо), але влаштуватися в ній. Вони заснували сім’ї, відкрили власні бізнеси, чи влаштувалися на роботу в державній адміністрації і таким чином непомітно змінюють країну зсередини. Саме цим можна прояснити дрібні, але загалом пробілоруські рішення низових рівнів адміністрації, які тепер не мають вже політичного характеру. Наприклад, озвучення назв зупинок у електричках у Мінській області білоруською мовою, а не російською, білоруська латинська транслітерація у метро, білоруськомовні написи на офіційних бланках (наприклад, візових) та багато іншого.
 
І друга річ – після майже тотального знищення білоруськомовної освіти, вона тепер помітно відроджується. Вже не в підпіллі, не тільки у вигляді еміграційного університету у Вільнюсі чи приватного ліцею, але в офіційній, державній системі, за згодою і часто з ініціативи влади. Перш за все – покоління виросле в часах національного відродження тепер посилає своїх дітей до білоруськомовних садків. А влада не робить перешкод. Питання не політизується, як це було, скажімо, у 2000 – 2007 роках. А сам президент Лукашенка та його міністри відкрито говорять про потребу державної підтримки для білоруської мови, збільшення частки предметів, які викладаються у школах білоруською тощо. За словами Лукашенки, “білоруси тому є білорусами, бо мають окрему від росіян мову”. У цій зміні поглядів Лукашенці допоміг Путін та його агресія проти України — всі у мінських владних кабінетах бояться, щоб Путін не прийшов також у Білорусь і не почав “визволяти” тутешніх російськомовних – тому влада і “дала добро” на розвиток білоруської мови, щоб застрахуватися. Правда, президент і його люди, коли говорять про потребу відродження мови, зараз же додають, що це не має призвести до витіснення російської і порушення прав російськомовних громадян. Та тим не менш, процес пішов.

Чи дочекаємося білоруськомовного Мінська?

Що далі? Годі очікувати якоїсь стрімкої білорусизації і перетворення Білорусі на повністю білоруськомовну країну. Але цілком реальний київський варіант. Українська столиця ще 20 років тому була однозначно російськомовною, зараз Київ двомовний, з перевагою російської мови у розмовах, але української у написах, офіційних документах, освіті. Зараз Мінськ у тому місці, у якому був у мовному питанні Київ у 1995 році, на початку шляху непомітної білорусизації.
Мінськ може зробити враження міста повністю русифікованого, як Донецьк. Але насправді у порівнянні з 2010 роком багато що змінилося. Російськомовні мінчани вже не реагують нервово на білоруську мову, навпаки, поширена постава: “сам не розмовляю на мові, але люблю її і підтримую”. Білоруська мова стає модною – і це не тільки серед молоді чи інтелектуалів. Що буде далі – покаже час.

Стаття з 2015 року




Leave a Reply

Your email address will not be published.